Магія слів, безперечно існує.

А якщо ними маніпулює людина розумна та обізнана…

Діана Сетерфілд

Нещодавно почула цікавий вислів: «… ми вчимо дітей милуватися світом, помічати красу сонця, що заходить, дерева, що квітне неповторним квітом, метелика, що пурхає з квітки на квітку… Й, чомусь, зовсім не вчимо милуватися словами». Саме милуватися, я не помилилась. Не можу присягтися за точність висловлювання, однак зміст той. Я не знаю, хто автор цих слів, але абсолютно з ним згодна.

От, якщо задуматися, чому присвячені заняття з розвитку мовлення в дитячому садку? Ми збагачуємо словник, вчимо елементарним граматичним правилам, намагаємося навчити складати діалоги та описові розповіді. Й зовсім не вчимо говорити красиво. Я не маю на увазі слова етикету. Якраз ці слова наші вихованці дуже добре знають та вживають, де-коли, автоматично. Я саме про красиве мовлення. Коли слухаєш людину й мимоволі милуєшся, коли прагнеш запам’ятати її вирази, щоб обов’язково використати в своєму виступі або обговоренні. А коли промовляєш, розумієш – це не твоє, звучить зовсім по-іншому, не чіпає ні тебе, ні людей навколо. Бо це не твій стиль.

Потім школа, й та ж історія – орфографія, граматика, пунктуація, синтаксис тощо. А де краса, де милування словами? Напевно тому ми й перетворилися з панянок та пані на чувіх та баб, не слідкуємо за красою своїх повідомлень в месенджерах, надаємо перевагу соціальним мережам живому спілкуванню.

Важко знайти людину, яка б з легкістю й природною красою висловлювала свої думки, не вживаючи слів-паразитів, всіляких зв’язок та нелітературної лексики. А використання кальок – це біда: респект, шузи, хаєр, лук тощо. Я зовсім не ханжа, я не проти оновлення словника, коли це доречно, влучно, збагачує мовлення. А так: «Респект тобі, чувак! В тебе такі кльові шузи, а хаєр ваще ульот! Твій лук в інсті будуть лайкати всі». Десь так. Й добре б, якби ця людина знала англійську, так ні – ні рідної, ні англійської.

Мені іноді так соромно, що люди перестали звертати увагу на красу та правильність мовлення. Чому ми навчимо наших дітей, власних дітей та вихованців, якщо самі не говоримо красиво, робимо елементарні помилки, помиляємося з наголосом тощо?

Мені щастить, в моєму житті є люди, які вміють говорити красиво, мовленням яких дійсно милуєшся. Спілкування з такими людьми справжнє задоволення. Мимоволі й сама прагнеш досягнути їхнього рівня, вловити інтонації, міміку, жести – адже це складові красивого мовлення.

Я також помиляюсь, але намагаюсь говорити правильно, ставити наголос, перевіряти зміст незрозумілого слова, красиво будувати речення. Це складно, але я стараюсь. Тим більше, зараз є безліч сайтів, блогів, які допомагають опанувати красиве мовлення.

Я вважаю, якщо кожен з нас задумається, почне стежити за правильністю та красотою свого мовлення, можливо й життя наше стане більш правильним та красивим.

]]> http://palayda.iskrinka.zp.ua/2017/02/21/davajte-lyubovatsya-slovamy/feed/ 0 http://palayda.iskrinka.zp.ua/2016/07/12/myf-o-vozraste/ http://palayda.iskrinka.zp.ua/2016/07/12/myf-o-vozraste/#comments Tue, 12 Jul 2016 11:00:54 +0000 http://palayda.iskrinka.zp.ua/?p=194 Читати далі →]]> Книги з саморозвитку для мене новий жанр читання. Раніше я просто не звертала на такі книги уваги, чому, навіть зараз не знаю відповіді.

Першою книгою з цієї серії стала «Краще пізно, ніж ніколи. Як розпочати нове життя у будь-якому віці» Барбари Шер. Мій син дуже захоплений книгами цієї авторки й на День матері  зробив мені подарунок.

Назва книги говорить сама за себе. Головна тема – криза середнього віку та шляхи її подолання. Авторка розмірковує про стереотипи та міфи щодо краси, любові, молодості, смерті. Вона пише про те, що ніколи не пізно почати щось нове, цікаве, що приносить радість, задоволення. Книга наповнена вправами, питаннями із життя. Ну, ось наприклад

Куди я йду?

Чи займався я тим, що потрібно?

Що в мене попереду?

Чого я найбільше боюся?

Чого я справді хочу в майбутньому?

Чого я точно більше не хочу?

Відповівши на запитання, ви можете порівняти, як на такі запитання відповіли співрозмовники Барбари Шер. Так читати дуже цікаво, порівнювати себе, своє життя. Іноді приходить думка: «Так у мене все ще дуже непогано!» (Якось так).

Однак, мені здається, розмірковувати про кризу середнього віку, про можливості, які відриваються перед людьми після 40 у нас і в США чи Європі – це не одне й те саме. У нас різний менталітет, вони мають більше можливостей і виховували нас по-різному. Хоча…

Цікавий факт – Барбара Шер написала свою першу книгу в 44 роки, а другу – в 54. На мій погляд, це woman-sitting-silhouette-clipart показник, що можна розпочати нове життя в будь-якому віці.

А ще після прочитання книги я вирішила, що до мене не прийшла ще криза середнього віку. І зробила висновок, що вона приходить до тих, хто просто нічого не хоче: захоплюватись, радіти, знаходити щось нове, навіть помилятися, якщо хочете. Якщо сидіти й думати: життя не вдалося, зарплата маленька, начальство не любить, діти невдячні – криза може прийти набагато раніше, ніж у 40.

Я б порекомендувала цю книгу тим, хто зневірився, хто думає про те, що 40+ – це кінець повноцінного життя. Прочитайте, подумайте, а раптом…

10 правил ефективного читання

Як ефективно читати книги? Як зрозуміти, що книга заслуговує на увагу? Як на довгий час запам’ятати те, що прочитали? Ось кілька порад:

1. Список книг

Більшість людей відчувають до книг дивну суміш жадібності та апатії. Ми любимо купувати книжки, накопичуємо їх на полицях, але читаємо не завжди. Об’ємний список непрочитаного демотивує.

Не купуйте книжки про запас. Вам досить однієї чи двох. Інші дочекаються свого часу в списку на прочитання.

2. Правило 50 сторінок

Життя надто коротке, щоб витрачати його на нецікаві книжки. Старайтесь швидше відсіяти нудне та марне. Для цього досить прочитати перші 50 сторінок книги. Якщо вона захопить за 50 сторінок, то не розчарує й до останньої. Якщо ні – се ля ві.

3. Хто пише та про що

Перед читанням познайомтеся з книгою: прочитайте про автора та книгу. Таким чином Ви задасте правильний вектор Вашого читання.

4. Альтернативні формати

На книгах світ клином не зійшовся. В сучасному суспільстві вистачає форматів: статті, аудіо книжки та подкасти, інфографіки та лонгріди, дайджести та розсилки. Якщо книжки здаються Вам довгими та нудними, значить, воно саме так. Переключіться на інші формати, знайдіть свій.

5. Читайте з олівцем

Ніколи не читайте книгу без олівця. Якщо не маєте можливості зробити помітку або виділити цитату, читання видається марним.

Книга – це просто гора словесної руди, з якої Вам треба добути крихти сенсу. Якщо немає можливості відділити породу від самородків, то навіщо читати?

Сміливо підкреслюйте, виділяйте, пишіть в замітках свої думки та ідеї. Перетворюйте книгу в щось більше, ніж стос підшитого паперу. Після такого змістовного читання книжка стає Вашою по-справжньому.

6. Не менше, ніж 30 сторінок в день

У всіх людей свій ритм читання. «Марафонці» читають по місяцю, відщипуючи від видання по крихті. «Спринтери» пробігають книгу повністю за кілька днів. Однак є проста та універсальна формула читання. Вона допоможе читати та дочитувати до кінця раніше, ніж у Вас зникнуть цікавість та сили.

Старайтесь читати не менше години на день та не менше 30 сторінок на добу.

7. Змішуємо жанри

У кожного є улюблені жанри. Однак, якщо заглибитися в детективні романи чи бізнес-літературу, то настане перенасичення. Навіть класні книжки перестануть радувати.

В такому випадку корисно змінити жанр. Перемішуйте книжки наче інгредієнти коктейлю. Після нон-фікшн прочитайте томик класики. Після нього – фантастику, а потім книгу з питань дитячій психології. Вміння чергувати літературні жанри – це чудовий спосіб бути в тонусі та розвивати сій читацький кругозір.

8. Пишіть про прочитане

Якщо Ви читаєте ефективно, то у Вас будуть накопичуватися цитати, уривки та думки про прочитане. Це цінна інформація, справжній книжний концентрат. Шкода зберігати його в скрині.

Заведіть свій блог. Пишіть рецензії про прочитане, діліться цитатами. Опублікуйте список читання, сваріть погані видання та хваліть гарні. Для цього підійде будь-яка соціальна мережа. Ніяких спеціальних письменницьких умінь не потрібно.

Так у Вас з’явиться місце для зберігання цитат, а у Ваших друзів – пара причин любити Вас ще більше.

9. Перечитуйте замітки

Заведіть звичку перечитувати свої замітки. Знання люблять повторення. Так ключові ідеї завжди будуть на відстані руки від практичного застосування.

10. Презентація про прочитане

Щоб не забути про прочитану книгу, розкажіть про неї своїм друзям, знайомим, колегам.  Ви ще довго зможете обговорювати книгу, а оточуючі будуть вдячні Вам за корисні поради.

Генріх Гейне

Років, напевно, із шести на запитання: “Чим ти найбільше любиш займатися?”, – я відповідала: “Читати!” Такою ж моя відповідь залишається й сьогодні. Я читаю будь-якої вільної хвилини. Якщо книга цікава, можу не спати вночі, навіть знаючи, що завтра на роботу. Задля справедливості, слід зауважити, що особливої ​​системи в моєму захопленні довгий час не було. Я схильна виправдовувати це тим, що в Радянському Союзі не так легко було дістати гарну книгу, навіть у бібліотеці. Під час навчання в університеті доводилося читати не те, що цікаво, а те, що потрібно. Хоча, саме там, я почала читати більш серйозну літературу. Але найпліднішим періодом стали останні кілька років, коли, завдяки щасливому випадку, я стала володаркою електронної книги. Це просто неймовірно, скільки хороших, розумних книг пройшло повз мене, скільки я ще можу прочитати! Але я цьому тільки рада – відкривати щось нове для себе завжди корисно, навіть необхідно.

До творів про книги, як і до самих книг, я ставлюся трепетно. Для мене не те щоб спалити, просто викинути книгу, навіть не цікаву, схоже на злочин. Нещодавно я натрапила на дуже цікаву добірку на одному з моїх улюблених сайтів, вона називається “Книги про книги”. Я поринула у світ книг, любителів книг – це дуже цікава подорож.

Першовідкривачем цієї добірки стала книга Рея Бредбері “451 градус за Фаренгейтом”, вона справила на мене величезне враження. До цього твору я підбиралася дуже давно, оскільки для мене Рей Бредбері завжди був письменником-фантастом, дякую, знову ж таки, радянська школа, а фантастику я ніколи не любила. Я дуже пошкодувала, що не прочитала цю книгу раніше, адже вже після “Вина із кульбаб” можна було б зрозуміти, що автор різноплановий.

Книга про час, коли розумні люди, що читають, стали поза законом, коли пожежники, замість того, щоб гасити вогонь, розпалюють його, коли живе спілкування замінюється штучним, коли людині не треба думати – ось про що ця книга. Вам це нічого не нагадує! Я читала й прозрівала, як людина більше ніж 60 років тому змогла описати те, що зараз з нами відбувається?! Мимоволі замислишся, може письменники-фантасти справді вміли заглядати в майбутнє. Якщо Ви ще не читали цю книгу, обов’язково прочитайте, вона змусить навіть не замислитися, а швидше – одуматися.

Наступна книга про книги – «Крадійка книжок» Маркуса Зузака. Й знову, очікування було одна, а враження – зовсім інші. Ця книга стала однією з моїх улюблених. Вона про силу слів, про те, як можна любити слова, ненавидіти їх, вбивати ними. Як влучно автор грає словами, так-так грає, а не просто використовує. Ще одне підтвердження того, що слова у вправних руках – це сильна та загрозлива зброя, яка може й знищувати, й захищати. Обов’язково прочитайте цю книгу, не пошкодуєте!

Наступна книга про книги, сучасний всесвітній бестселер Діани Сеттерфілд «Тринадцята казка». З цією книгою все навпаки. Початок захопив, настільки захопливо, хочеться читати й читати. А кінець… Здалося, що авторка видихалася, аж занадто передбачувано. Не хочу сказати, що книга зовсім не цікава. Почитайте та складіть своє враження.

В цій добірці ще багато книжок, тому попереду мене очікує багато нових вражень, знайомств, захоплення, а, можливо, й розчарування. Відкриваючи кожну нову книгу, ти занурюєшся в інший світ, проживаєш інше життя. Не втрачайте такої можливості, читайте!

Сліпі, що бачать. Сліпі, які, маючи зір, нічого не бачать

Жозе Сарамаґо

            Дуже хочу поділитися враженням про книгу, яка мені зовсім не властива. Знайшла я її випадково, мене зацікавила анотація – і ось, я про неї пишу. Це книга португальського письменника Нобелівського лауреата Жозе Сарамаґо “Сліпота”. Жанр – постапокаліптичний роман.

          Дія відбувається в мегаполісі, який не має назви, з людьми, у яких немає імен. Одного разу там починається епідемія сліпоти – білої сліпоти, люди сліпнуть на вулицях, в автомобілях, удома. Причому спочатку складається враження, що сліпота заразна. Адже всі перші сліпці контактували між собою тим чи іншим способом. Далі розкривати сюжет не стану, раптом когось надихну прочитати.

          Ця книга про те, що відбувається з людиною, коли вона стає безпорадною, коли від неї нічого не залежить. Поступово це ламає кожного. Неможливо однозначно ставитися до героїв, адже хто знає, що краще: вбивати та ґвалтувати чи відправляти свою дружину на зґвалтування за шматок хліба. Довго мучило питання, чому сліпота біла, мов туман. І в цьому ж порівнянні знайшлася відповідь. Адже ми живемо ніби в тумані, наші очі бачать, але ми сліпі. Ми не помічаємо бід інших людей, ми не поспішаємо на допомогу до того, хто дійсно її потребує. Ми не цінуємо найпростіших і звичайнісіньких речей, поки вони у нас є.

“Очі – дзеркало душі” – мудрий вираз. Значить людина, яка втратила зір, втрачає душу. Книжка описує саме такі зміни людей. Вони самі перетворили спочатку місце свого ув’язнення, а потім і все місто на смітник. Спрацював чітко механізм: якщо я нікого не бачу, значить і мене ніхто не бачить, можна не митися, ходити в туалет, де прийдеться тощо. Тобто, втративши очі, люди поступово втратили душу і перетворилися на тварин. Хоча дуже не хочеться ображати братів наших менших, вони, іноді, поводяться краще навіть за нас, зрячих.

На контрасті з осліплими людьми показано дружину лікаря – єдину, хто зберіг зір. І не зрозуміло, кому складніше: сліпим або їй, яка спостерігає за всім неподобством, що твориться з людьми. Яка з люблячої дружини, перетворюється на звичайну доглядальницю, тростину для сліпого чоловіка. Яка спостерігає, як чоловік, забувши про “тростину”, займається сексом з іншою жінкою, подругою по нещастю.

          Після книги я подивилася фільм. Враження від фільму також неоднозначні. Коли я читала рецензії, мене обурювали ті, хто казав, що фільм передбачуваний, що події не зовсім зрозумілі. Таке враження, що люди, котрі дивляться фільми, зовсім не читають. Я дуже люблю спочатку прочитати книгу, а потім переглянути фільм. І ще практично жодного разу не пошкодувала про таку послідовність. Коли я читаю, я уявляю героїв, місце події. Коли дивлюся фільм, порівнюю свої уявлення із уявленнями автора екранізації. Не завжди згодна, не завжди задоволена. Але ця екранізація вразила так само, як книга. Атмосфера жаху, безвиході, втрати людського, на мою думку, передано у всіх аспектах.

          Я не знаю, як би вчинила я, опинившись у таких обставинах. Не впевнена, що на 100% була б зразком чесності, порядності. Саме, прочитавши книгу, я над цим замислилась.

          Дуже складно висловити всі емоції, які відчуваєш читаючи книгу, переглядаючи фільм. Моторошно, бридко, але дуже талановито! Такі книжки треба читати!

Вони не гірші і не кращі за звичайних дітей, вони просто інші.

Doctor Papa

Останнім часом мені довелося кілька разів зустрічатися з дітьми, які мали діагноз аутизм. Дуже добре я запам’ятала одного хлопчика. Це страшно – ти не знаєш як поводитися з ним, як він відреагує на твій жест, слово. Поступово, на чисто інтуїтивному рівні, я почала вгадувати настрій, розуміти, чому слідує така реакція. І раптом щось нове, незнайоме, лякаюче. Я ніколи не забуду, як він упав і почав стукати чолом об підлогу, я наближалася до нього, а він кричав ще голосніше, складалося враження, що він бачить щось страшне, чого шалено боїться. Іноді він бив себе, в цей момент його не можна було чіпати в жодному разі. Найцікавіше, що батьки дитини цілком спокійно ставилися до цих її “викрутасів” – так називала мама. Вони не усвідомлювали проблеми своєї дитини, не хотіли визнавати діагноз. іноді просто не звертали уваги на “викрутаси”, іноді – карали.

Цілком випадково мені в руки потрапила книга британського письменника Марка Хеддона. Назва книги абсолютно не приваблювала – “Загадкове нічне вбивство собаки”. Але прочитавши анотацію, я зацікавилася. Ця книга написана від імені 15-річного хлопчика Крістофера Буна, який страждає на аутизм.

Мені багато чого стало зрозумілим у поведінці того мого вихованця. Чому одні кольори викликають посмішку, інші – агресію чи страх. Чому він ходить кругами по килиму, не звертаючи при цьому уваги на предмети під ногами. Чому він забивається під стіл, коли заходять незнайомі люди чи лунає гучний звук. Чому не дає до себе доторкнутися. Книга знайомить із внутрішнім світом людини-аутиста, дитини. А ще книга вчить, як легко можна втратити щось чи когось у цьому житті, і як складно чи майже неможливо повернути назад. І ще – “брехня на благо” – яка її ціна!

Після книги я згадала про фільм, досить старий – “Людина дощу” (1988). Адже там теж Дастін Хоффман зіграв людину, вже дорослу, яка страждає на аутизм. Якщо порівняти книгу та фільм, у них дуже багато схожого, саме у поведінці хлопчика та чоловіка. Просто фільм показує зовнішній бік цієї проблеми, як до таких людей ставляться оточуючі. Книга ж більше про внутрішній світ не схожої на нас людини.

Дуже раджу прочитайте, подивіться. Може бути поряд з вами є ось такі “інші” люди.