Я думаю, що ми не осліпли, що ми сліпі.
Сліпі, що бачать. Сліпі, які, маючи зір, нічого не бачать
Жозе Сарамаґо
Дуже хочу поділитися враженням про книгу, яка мені зовсім не властива. Знайшла я її випадково, мене зацікавила анотація – і ось, я про неї пишу. Це книга португальського письменника Нобелівського лауреата Жозе Сарамаґо “Сліпота”. Жанр – постапокаліптичний роман.
Дія відбувається в мегаполісі, який не має назви, з людьми, у яких немає імен. Одного разу там починається епідемія сліпоти – білої сліпоти, люди сліпнуть на вулицях, в автомобілях, удома. Причому спочатку складається враження, що сліпота заразна. Адже всі перші сліпці контактували між собою тим чи іншим способом. Далі розкривати сюжет не стану, раптом когось надихну прочитати.
Ця книга про те, що відбувається з людиною, коли вона стає безпорадною, коли від неї нічого не залежить. Поступово це ламає кожного. Неможливо однозначно ставитися до героїв, адже хто знає, що краще: вбивати та ґвалтувати чи відправляти свою дружину на зґвалтування за шматок хліба. Довго мучило питання, чому сліпота біла, мов туман. І в цьому ж порівнянні знайшлася відповідь. Адже ми живемо ніби в тумані, наші очі бачать, але ми сліпі. Ми не помічаємо бід інших людей, ми не поспішаємо на допомогу до того, хто дійсно її потребує. Ми не цінуємо найпростіших і звичайнісіньких речей, поки вони у нас є.
“Очі – дзеркало душі” – мудрий вираз. Значить людина, яка втратила зір, втрачає душу. Книжка описує саме такі зміни людей. Вони самі перетворили спочатку місце свого ув’язнення, а потім і все місто на смітник.
Спрацював чітко механізм: якщо я нікого не бачу, значить і мене ніхто не бачить, можна не митися, ходити в туалет, де прийдеться тощо. Тобто, втративши очі, люди поступово втратили душу і перетворилися на тварин. Хоча дуже не хочеться ображати братів наших менших, вони, іноді, поводяться краще навіть за нас, зрячих.
На контрасті з осліплими людьми показано дружину лікаря – єдину, хто зберіг зір. І не зрозуміло, кому складніше: сліпим або їй, яка спостерігає за всім неподобством, що твориться з людьми. Яка з люблячої дружини, перетворюється на звичайну доглядальницю, тростину для сліпого чоловіка. Яка спостерігає, як чоловік, забувши про “тростину”, займається сексом з іншою жінкою, подругою по нещастю.
Після книги я подивилася фільм. Враження від фільму також неоднозначні. Коли я читала рецензії, мене обурювали ті, хто казав, що фільм передбачуваний, що події не зовсім зрозумілі. Таке враження, що люди, котрі дивляться фільми, зовсім не читають. Я дуже люблю спочатку прочитати книгу, а потім переглянути фільм. І ще практично жодного разу не пошкодувала про таку послідовність. Коли я читаю, я уявляю героїв, місце події. Коли дивлюся фільм, порівнюю свої уявлення із уявленнями автора екранізації. Не завжди згодна, не завжди задоволена. Але ця екранізація вразила так само, як книга. Атмосфера жаху, безвиході, втрати людського, на мою думку, передано у всіх аспектах.
Я не знаю, як би вчинила я, опинившись у таких обставинах. Не впевнена, що на 100% була б зразком чесності, порядності. Саме, прочитавши книгу, я над цим замислилась.
Дуже складно висловити всі емоції, які відчуваєш читаючи книгу, переглядаючи фільм. Моторошно, бридко, але дуже талановито! Такі книжки треба читати!
Напишіть відгук
Щоб відправити коментар, маєте увійти на сайт.